Він першим почав системно і фахово досліджувати історію української літературної мови. Заклав основи теорії й практики українського перекладу. Предметом його зацікавлень була також українська література XVIII – XIX ст. Написав близько 30 праць, якісно новаторських і таких, що визначали дальший шлях розвитку української лінгвістики. Серед них “Енеїда” Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст.”, “Нарис літературної історії української мови в XVII ст.”, “Про українські народні думи” тощо. Брав участь у підготовці до друку «Словника української мови» Б. Грінченка (1907—1909), упорядкував величезний і розмаїтий лексичний матеріал до «Історичного словника української мови» (опубл. у 1930—1932) та ін. видань.
У дискусії щодо «теорії» Михайла Погодіна про нібито російськість княжого Києва відстоював думку, що Київська Русь — це держава українського народу, що традиції культури і побуту тут не переривалися у всі часи, а риси української мови наявні ще у письмових джерелах ХІІ-ХІІІ ст.
Микола Лисенко назвав Павла Житецького "гросмейстером від філології", а Сергій Єфремов так писав про нього: "Видатний український вчений. Разом з тим був і живим, чутливим громадянином своєї батьківщини, який болів її болями, хто на собі відчув до певної міри її гірку долю… ".
Немає коментарів:
Дописати коментар