Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963). Уже тоді набули великої популярності самовидавні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад, викриття жорстокостей радянської деспотії, таврування російського великодержавного шовінізму. Окремий значний цикл складають твори, присвячені любові до батьківщини.
1962 року Василь Симоненко разом з Аллою Горською та Лесем Танюком виявили місця поховання розстріляних НКВС на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, в Биківні, про що й було зроблено заяву до міської ради. Наступного Симоненко був жорстоко побитий кагебістами на залізничній станції у місті Сміла, у нього відмовили нирки і він помер у головній обласній лікарні 13 грудня 1963 року.
* * *
Нашої заслуги в тім не бачу,
Нашої не знаю в тім вини,
Що козацьку бунтівливу вдачу
Нам лишили предки з давнини.
Нам і те не добавляє слави,
Що вони од чужоземних сил
Заступили землю кучеряву
Горами високими могил.
Бо коли, закохані в минуле,
Прокуняєм свій великий час,
Наша лінь нікого не розчулить,
Слава ж та відмовиться від нас.
Спогади докучливі, як нежить,
Що тій славі принесуть нове?
Тільки тим історія належить,
Хто сьогодні бореться й живе.
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
ВідповістиВидалитиНіхто не перекреслить мій народ!
В.Симоненко
Слова актуальні, а значить вічні.
ВідповістиВидалити