Таня-Марія Литвинюк Так стається…

Так стається, що їй випадає палити мости.

Бог у неї спеку і сталь помістив,
і коли бракне кисню,
вона згадує мамине: «Донечко, перерости» –
повертатися пізно.
Їй здається, що тісно і нікуди далі рости,
що життя – божевільня або монастир,
що немає ні віри, ні сенсу, ні сил,
тільки тризна.
Вона звикла ділитися на голоси:
розуміти важливе, шукати у всьому плюси,
і казати, що небо над нею висить
завжди чисте.
Та коли в ній стрічаються Батько і Син,
вона просить, щоб Батько її захистив,
щоб простив винуватцям – і він їм, здається, простив,
як навмисно.
Вона вірить, що все було з тими і з тим,
бо дорога – це часом палити мости
й розсипати намисто…

Таня-Марія Литвинюк