РОБОТИ МОЇХ УЧНІВ
2014-2015 н.р.
1. Всеукраїнський конкурс есе "Школа майбутнього" (учениця 11 класу Пузир Дар'я)
Всі ми давно звикли нарікати на шкільне життя, це вже перетворилося,так би мовити, на традицію: кожного ранку, стоячи перед дзеркалом, мало не плачучи, благати Бога, щоб ця «каторга» скоріше скінчилася! І цей «ритуал» передається з покоління в покоління немало десятиліть, і майже ніхто з нас, сьогоденних учнів, не знає достеменно, що ж саме нам не подобається в шкільному житті.
Ми зараз наче переживаємо «кризу старого порядку». Начебто все працює, але не так, як малося на меті. Що ж сказати, не буває ідеальних речей, але змінити по мірі можливості можна все. Перед тим, як почати писати це есе, ми провели невелике опитування серед учнів різного віку, основною метою опитування було прагнення зрозуміти наскільки відрізняється бачення майбутнього у дітей різного віку. Усього в експерименті взяло участь 98 опитуваних. Тож, вашій увазі надається таблиця результатів.
Школа в майбутньому 9-13 років 14-17 років
• Місце гармонійного розвитку 9.9% 57%
• Тьюторський центр 4.6% 8.6%
• Класична школа 1.8% 2.3%
• Поділена школа 27% 8.2%
• Школа – дослідницький інститут 46.9% 21.8%
• Оснащена найсучаснішим обладнанням 9.8% 2.1%
Показники цих шкільних категорій суттєво відрізняються і це цілком нормально, бо з кожним роком наші потреби і бажання змінюються так, що нас майже неможливо впізнати. Але як можна задовольнити кожного? Як на мене це принаймні дуже важко, якщо взагалі здійснимо. Тому розподілити школи на ланки( молодша,середня,старша) було б вірним рішенням проблеми також і серед учителів. Пояснюю, учителі, як і учні, по різному ставляться до навчання. Основна їх помилка полягає в тому, що вони забувають вчитися разом з дітьми, ходячи в школу суто для відпрацювання «годин». Відповідно після такого відношення до школи мого тьютора, я теж не переймусь любов’ю до «45-тихвилинних екзекуцій”, добра половина з яких мені абсолютно не потрібна.
Взагалі, більшість учнів у віці 15-17 років вже визначилися з майбутньою професією і розуміють які предмети стануть їм у нагоді, але той час, коли можна дізнатися більше з профільних наук, вони вбивають на непотрібні домашні завдання і зайву інформацію. Подібне розпилення уваги заважає зосередитись на меті, що стоїть перед учнем старшої ланки, а саме – обрати професію і підготуватися до екзаменів, від яких залежатиме їх подальше життя. Непоганою ідеєю було б проведення занять у формі факультативів і надання школяру(середньої і старшої ланок) права вибору профільних предметів.
Однаково немаленькі показники має школа, як дослідницький інститут(див. таблицю).
І мені б хотілося звернути увагу на те, що, як правило, в школі не приділяється великої уваги науковій діяльності, що є великим недоліком, бо виконання подібних робіт сприяє самовихованню учня. Через те, що ми живемо у столітті розвитку новітніх технологій діти не хочуть мислити самостійно і не використовують ці технології на користь своїй освіті, забуваючи їх справжнє призначення. Але мушу погодитися, що без комп’ютера чи інтерактивної дошки урок вже не пройде повноцінно, тому учнів варто як можна раніше дисциплінувати і розкрити їм всі можливості, які ховаються в цих маленьких гаджетах, щоб дитина навчилася не просто черпати інформацію з Інтернету, а й вміла аналізувати її без сторонньої допомоги.
Та навіть у таких перспективних планах з модернізації навчального процесу є суттєвий недолік: ніякі мегасучасні інтернет-технології не зможуть замінити живого спілкування з вчителем. Є гарне китайське прислів’я: «Учитель не вчить, він відкриває двері, а далі ви йдете самі». Але для того, щоб «відкрити ці двері», щоб зацікавити учня, вчитель має бути сам зацікавлений в своєму розвитку, тобто бути готовим вчитися і пізнавати нове разом з дитиною. Тоді і смарт-клас і будь-які технології будуть збалансовані живим спілкуванням.
До речі, щодо старт-класу, то використання його є необхідним лише для декількох предметів. Як на мою думку, то це інформатика, хімія, художня культура, астрономія, історія і біологія. Тобто, такі предмети, де є необхідним зорове сприйняття і асоціативне мислення.
Нам стало справді цікаво, які предмети чи науки бачать сьогоднішні учні в майбутньому, тож до вашої уваги таблиця результатів опитування.
Несподіванкою було лідерство математичних предметів. Отже, ми можемо приблизно припустити який вигляд матиме освітній процес через півстоліття.
І взагалі, подання деяких предметів потребує суттєвої модернізації через те, що діти мають різні розумові здібності і те, що зрозуміло для «сильної» дитини, може бути абсолютно далеким для тієї, яка потребує більшої уваги. У зв’язку з цими характеристиками я б розділила ланки на групи А, В, С за розвитком, і згодом, коли успішність учня зростала б, його переводили б з групи слабких(С) до групи В і так далі. У дитини з'явився б стимул для осягнення нових знань, що покращило б наше теперішнє становище.
Ще одна думка, вже втілена в життя на деяких рівнях отримання освіти(вищої), це дистанційні заняття, це б стало панацеєю для деяких учнів і дозволило б витрачати значно менше часу. Коли можна обійтися без особистої консультації чи вона просто не може відбутися, дистанційне заняття запобігло б появі багатьох проблем з успішністю учнів.
Особливу увагу хотілося б приділити фізичному вихованню, оскільки цей предмет дає дитині моральний відпочинок посеред важких розумових штурмів. Аби кожен був зацікавлений у відвідуванні цих занять, мені здається, треба розділити учнів на секції по напрямкам, які вони оберуть самі, наприклад, секція волейболу, тенісу, йоги, футболу та гімнастики. Тоді людина буде виходити після заняття задоволена і готова до продовження розумової діяльності.
Як завершення, хотілося б сказати, що школа – це лише початок, трамплін, а вчителя – допомагають нам «малювати карту», якої ми будемо дотримуватися все життя. Отже, пам'ять про шкільні роки назавжди залишиться найпрекраснішою,навіть якщо в тебе не було новітніх технологій, смарт-класів і тому подібного. Але в наших силах зараз змінити якісь речі на краще, то чому б і ні? Колись, я поведу свою дитину у перший клас, і дуже хочу, щоб вона побачила все, про що її мама мріяла за багато років до її появи на світ.
2. Всеукраїнський конкурс ескізів на образ сучасного козака "Козак-супергерой"
3. Всеукраїнський конкурс рецензій на кращу книгу за всерією "ВВС-Україна" (листопад-грудень 2015)-дані роботи опубліковані на сайті "ВВС-2015".
Рецензія на книжку «Я з Небесної Сотні» Марко Рудневич
Кадаєвої Тетяни
Учениці 11 класу
Краматорської загальноосвітньої школи I-III ст. № 11
Я з Небесної сотні: Повість: для старшого шкільного віку
Видавництво: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2014. – 182 с.
У книзі змальовуються події на Майдані, навколо яких побутують різні думки та плітки, тільки зображено все дуже відверто, чесно, без пафосу, не так, як ми це уявляємо(принаймні, я),а дуже просто. Саме у цій простоті та відвертості і є стержень твору. Проте, якщо заглибитися, то зрозуміємо, що не все так просто, як здавалося на перший погляд. Розкриваються такі питання:
1. Національна свідомість.
2. Героїзм людини.
3.Що означає бути справжнім українцем?
4. Соціальне положення людини у суспільстві. Як воно відзначається на майбутньому?
5. Кохання, як частина життя людини.
6. Справжня дружба.
Повість актуальна, бо розкриває проблеми, які не дають спокою українцям й досі. Майдан стоїть(це не афішують, але і не скривають), у країні змінилася влада(та життя не змінилося).
Твір присвячений «Україні і всім українцям», складається з восьми розділів, у яких розповідається історія простого українця,19-річного «Макса зі Сміли», що не байдужий до майбутнього своєї країни.
Події зими 2014 року. Герой повісті – студент Максим – мешкає у західноукраїнському містечку Сміла, закоханий у дівчину Іванку, що навчається у Києві. І життя його безтурботне ( тобто, окрім звичайних проблем, його спокійному існуванню нічого не загрожує). Аж раптом у його житті стається Майдан. Юнак і сам не розуміє, як усе змінюється.
Автор зображає хлопця у буденних та нестандартних ситуаціях, але перед усім він створює образ звичайної людини, адекватної, люблячої, навіть декілька особливою( з багатим внутрішнім світом та розвиненою уявою) «Зрештою, це повість про три вирішальні доби на Майдані».
Вона переповнена любові до України. Книга про правильний вибір свідомого українця. Під час прочитання виникають особливі відчуття, немов би поринув у незвичайний світ такого звичайного сучасного життя, знайомого усім нам.
Особлива навіть лексика твору. Марко Рудневич вживає багато сленгу, що на мій но має поєднуватися з літературним твором, але й тут є свій нюанс. З одного боку жаргон і література – це несумісні речі, а з іншого мова героїв(саме сленг, бо саме так ми з вами спілкуємося) зближує читача з героями, допомагає глибше зрозуміти їх вчинки, та врешті-решт вказують на те, що в українському суспільстві є проблеми, і вони позначаються на житті звичайних людей.
Настрій книги досить неоднозначний. З одного боку повість проникнута сумом (стільки українців загинуло! Незвичайні стосунки Максима з батьком коханої, героїчна смерть хлопця),а з іншого, під час прочитання душа раділа за Макса, що він такий свідомий, справжній; з’являється думка про те, що ще не перевелися герої на українській землі. Раділа душа і від того, шо такий хлопець мав підтримку( Дімич та Іванка, Мати та Батько).
Читаючи цю книгу, я згадала «Ромео і Джульєтту» Шекспіра(історія нещасного кохання Іванки та Максима), «Над прірвою в житі» Джерома Селінджера(події на Майдані) , «1984»Джорджа Оруела (пробудження національної свідомості), « 451 градус по Фаренгейту» Рея Бредбері(боротьба з стадним відчуттям, несправедливістю, бездіяльністю), тобто, книга дуже «доросла», настільки, що невідомого мені раніше Марка Рудневича, я у своїй свідомості поставила на один рівень з всесвітньовідомими авторами.
Повість перевернула мою свідомість, змінила погляди на деякі ситуації. Марко Рудневич – автор, який зміг правдиво розповісти про дуже складну ситуацію у країні, зробивши це настільки зворушливо, що його твір не здатен когось лишити байдужим.
Я вважаю, що це книга, яку варто прочитати кожному свідомому українцю, кожному люблячому серцю, для того, щоб ми все ж таки змінили наше життя, щоб у майбутньому Україна не гинула у братерській війн, а розквітла з новими силами.
Відгук на повість Івана Андрусяка «Третій сніг»
Устінов Микита, учень 6-А класу
ЗОШ № 11 м.Краматорська
Донецької області
Я не надто великий любитель читати, але твори Івана Андрусяка я люблю за його живу мову. Читати їх не нудно, а легко і цікаво. Починаєш читати і не помічаєш, як поринаєш у світ, намальований автором.
Твір «Третій сніг», написаний як лісовий детектив, не дає читачеві втратити цікавість. Ти читаєш все далі і далі, намагаючись дізнатись, чим же ж усе скінчиться.
Герої твору – звірі, які живуть у Лісі. У кожного з них своє життя. Часто це життя нелегке, сповнене життєвих складнощів. Це повість про дружбу і цікаві пригоди, які згодом змусили кожного жителя лісу переоцінити своє світосприйняття і здати іспит на мудрість і людяність (якщо можна вжити таке слово щодо звірів).
Їжак Петро - головний герой повісті - такий собі звичайний, добрий, простий хлопець. Він живе у тернівнику, ходить до школи, дуже любить навчатися, він розумний і великий мрійник. Але він слабкий і маленький, і часто потерпає від ведмедів, які ображають слабших звірів просто так, лише тому, що ведмеді - найбільші і найсильніші жителі Лісу. Читаючи твір, переживаєш пригоди Їжака Петра і поволі починаєш співчувати і співпереживати цьому доброму персонажеві.
А Дрозд Марко! Цей сміливий і кмітливий експериментатор, новатор. Які цікаві ідеї постійно народжуються у його голові! Одначе останній його експеримент із Оленчиним медом міг би коштувати йому життя, якби не вірний друг Їжак Петро. На перший погляд, такий слабкий і маленький Петро, а яке в нього сміливе і вірне серце.
Кожен персонаж твору дуже цікавий і неповторний. Хтось добрий, хтось не дуже. Але навіть не дуже добрі персонажі викликають симпатію читача. Як, наприклад, Вовк Мелетій. Мені здається, що автор це зробив спеціально, щоб читач розумів, що не буває стовідсотково поганих героїв. Він наче залишає їм шанс виправитися.
Знову ж таки хочеться ще раз сказати про мову автора. «Третій сніг» написаний живою, сучасною мовою. Деякі герої спілкуються суржиком, як у житті. Це дає змогу проводити деякі паралелі із реальністю. При цьому мова автора дуже тепла і яскрава. Слова він називає смачними і несмачними. Я би сказав, що «Третій сніг» написаний дуже смачною мовою!
Мені цей казковий ліс дуже нагадав нашу Україну. Є хижі звірі, які роблять, що схочуть, ображають усіх, і ніхто не в змозі дати їм відсіч, бо вони найсильніші. Не надто розумні, не добрі, не мудрі, а просто мають владу і силу. Але і на їх силу знайшлася протисила. Шкода, що ця, ще більша, сила була теж недоброю.
Але мені дуже сподобалося, як звірі намагалися рятувати ведмежат, як усім лісом врятували і піклувалися про ведмедицю Оленку. Я вважаю, що це дуже правильно. Інколи, коли нам дуже образливо, і ми беремо верх над тими, хто нас ображав, дуже важливо залишатися людиною, не перетворюватися самим на хижих звірів.
«Третій сніг» мені дуже сподобався. Цей твір змусив мене замислитися над багатьма актуальними і важливими речами. Головне, що я для себе виніс з цього твору, що ми маємо боротися за справедливість, самі не перетворюючись при цьому на катів.
