Я народилася на Харківщині, але 26 років як живу на Донеччині. У Краматорську отримала атестат про середню освіту, а в Донецьку-диплом філолога, і вже 16 років викладаю у рідній школі. Перші зміни у суспільній свідомості громадян на Сході відчула у листопаді 2013, коли щодня разом зі своїми друзями стежила за подіями на Майдані, а коли піском з рук почав сипатися Крим, відчула: наступні будемо ми. Дивно, але секрет магічних слів, яким довірилися люди на Сході, був простим: вчорашні їхні кати, а сьогодні рятівники душ, раптом заговорили зі степовиками по-людські.
Свого часу свободу ми обміняли на «захист» і шмат хліба, багатьох з нас посадили на ціп, прикутих до прохідних заводів та шахт. Ми не бачили Європи, нам перекладали все російською, а часом для видимої ідентичності вдягали в українські строї. «На Сході є справжні українці?»,-дивувалися наші побратими із Центральної та Західної України.
Ми зустрілися як свої вже по війні. Правда, не всі живими прийшли на ту зустріч. Побратими боязко ступали степом, а ми зачаровано підводили очі на гори і разом чи не вперше вражені були красою рідної землі. «Ви приїхали не в гості, а додому». «Чому раніше вас не було?», «Так не запрошували». «А ми й не думали, що це так просто».
Об’єднала нас по-справжньому не Майдан і війна, ми заговорили однією мовою, ми заспівали одну пісню, ми стали під один прапор. Три роки ми разом виховуємо дітей не народом, а нацією. Нині наші рукостискання єднають і тримають міцно хребти Карпат, береги Дніпра і Кальміюсу, а Чорним морем обіймаємо Крим. Немає вже Сходу і Заходу, Центру і Півночі, Півдня і Криму, є неподільна соборна Україна! Наш спільний дім.