22.01.16 відбувся круглий стіл з питання обговорення Програми національно-патріотичного виховання дітей та учнівської молоді Донеччини

22.01.16 у ДонОДА відбувся круглий стіл з обговорення проекту Програми національно-патріотичного виховання дітей та учнівської молоді Донеччини. В обговоренні брали участь представники обладміністрації, завідуючі обласними відділами культури, фізичної культури та спорту, освіти і науки, члени міських ГО: "Краматорські бджілки", "SOS-Краматорськ" тощо. На зустрічі була присутня та брала участь в обговренні учитель ЗОШ № 11 Проселкова О.О., яка представляла міський проект "Шкільні читання". Під час круглого столу учасники ознайомилися з метою, завданнями, основними напрямками та змістовими лініями програми, яка в першу чергу орієнтована на вихованців ДНЗ, учнів загальноосвітніх навчальних закладів та позакласних, позашкільних закладів.
У частині програми для вихованців ДНЗ в рамках національно-патріотичного виховання акцентовано увагу на напрямах роботи:
1. Робота з вихованцями.
2.Робота з батьками.
3. Методичний супровід.
Основні напрями роботи з учнями початкової школи передбачають наступні змістові лінії:
1. Я і сім'я.
2. Зв'язок поколінь.
3. Мій рідний край.
4. Виховання патріота.
Напрями роботи в основній та старшій школі передбачають:
1. Краєзнавчо-пошукову змістову лінію.
2. Літературно-музичну.
3. Екскурсійно-туристичну.
4. Фізкультурно-оздоровчу.
5. Екологічну.
6. Трудову.
7. Родинну.
У позакласній та позашкільній діяльності напрямами роботи пропонувалися:
1. Краєзнавчо-пошукова.
2. Художньо-естетична.
3. Спортивно-туристична.
4. Військово-патріотична.
5. Еколого-натуралістична.
6. Науково-технічна творчість.
7. Дослідницько-експериментальний напрям.
Учасники обговорення слушно зауважили на:
1. Слабку регіональну лінію - перегляд куту зору історіїї рідного краю, особливо часів визвольних рухів та окупаційних періодів, можливо, з подальшим відкриттям музейний установ або постійно-діючих експозицій з тем "Визвольного руху на Донбасі", меморіальні комплекси "Борцям за волю та незалежність Донецького краю" (тут же вшанувння памяті загиблих героїв АТО та Небесної сотні з Донецької області),музей чи експозиція "Памяті жертв сталінських репресій 20-30 років 20 століття та комуністичного режиму", Голодомор на Донеччині 20-30 років тощо. Звичайно, не мають залишитися поза увагою краєзнавчі музеї під відкритим небом у Словянському та Костянтинівському районах як регіональні етнографічні локації, де у подальшому можна проводити фолк та арт-фестивалі регіонального та всеукраїснького рівнів. Не можна забувати про музеї Василя Стуса, який до війни ще (скоріш з метою знищення) був перевезений до Донецька і нині експонати музейні знаходяться на окупованій території та музей-хата Олекси Тихого у селі Їжівка,яким нині опікуються та ремонтують військові. Є потреба створити концепцію переорієнтування з поняття територіального на загальнонаціональний патріотизм (пропозиція В.Медведєва, ДДМА)
2. Наразі у місті щорічно плануються проводити фестивалі памяті Івана Пантелєєва та Парад вишиванок, у проекції до річниці Івана Франка провести за ініціативою ГО "Краматорські бджілки" Фестиваль "Української народної казки".
3. Активну роль у національно-патріотичному вихованні учнів убачають представники Штабу АТО (м.Краматорськ), ГО "Пані" (Анна Аладьєва), проекти "Миротворчої школи" - розмовний клуб "Файно" та "Безкоштовні курси української мови "(Оксана Муравльова), активісти зі Словянська (засновники експозиції "Воїни АТО") та Дружківки етнографічний гурток вишивальниць, який діє вже 15 років. представники ГО "Слон", прес-центр ДДМА.
4. Освітяне міста, присутні на обговоренні, наголосили на потребі внести доповнення до основних завдань національно-патріотичного виховання "підтримку державного статусу української мови на Донбасі", прибравши пункт "розвиток мовленнєвої культури" (Проселкова О.О., ЗОШ № 11), також акцентовано увагу на назві напрямку "Літературно-музичний" з пропозицією замінити його на "Мовно-літературний". Учитель ЗОШ № 11 звернула увагу на актуальності популяризації не тільки класичної літератури, але й сучасної української літератури, і сприяти не "книгодрукуванню українською мовою", бо видавництв ми поки не маємо в Донецькій області, а на "популяризацію української книги на Донбасі". З цією метою запропоновано внести до Плану заходів проект "Вся Україна (Донеччина) читає дітям".
Проект Програми національно-патріотичного виховання буде розглядатися за тиждень з урахуванням пропозицій та зауважень, додаванням від представників круглого столу національно-патріотичних заходів та проектів. Найбільш емоційним став виступ учителя історії ЗОШ № 1 м.Краматорська, хоч на це поки не звернули уваги і вважають це за справу СБУ, ми все ж як практики, з власного досвіду, знаємо, якщо не вирішити цих питань сьогодні, то завтра нас вже ніяка програма не врятує.

 

 

 

 

 

 

 

 

КультПроСвіт. Оксана Проселкова

Чи потрібна сучасній дитині книга? Як забезпечити шкільні бібліотеки новими книжками? У чому користь читання наголос? Як поєднати освіту і культуру?

Про це розповідає координатор проекту «Вся Україна читає дітям», організатор конкурсів «Зимові читання» та «Літні читання», учитель ЗОШ № 11 міста Краматорська Оксана Проселкова.

Творчий учитель-творчий учень (мій перший відеоскрайбінг)

У пошуках Івана Сили

3_7. Нова українська література для дітей

"Обряд Маланка" Народний фольклорний ансамбль "Маланка" м.Полтава

19 січня для українців завершується різдвяний цикл свят. Про християнське Різдво та Водохреща не знають хіба дуже малі діти, а от про Василія, якого святкуємо 14 січня, і про обов'язкового персонажа цього свята Маланку, на жаль, добре знають лише одиниці.

«Маланка - то є жінка Василія.З настанням сутінків на Василія по селу ходили ватаги перебраних у різні костюми щедрувальників. Серед ряджених обов'язково мала бути Маланка, яку грав парубок у латаній спідниці, старій хустці, очі і брови підведені сажею, обличчя вибілене крейдою, щоки та вуста смачно фарбовані червоним буряком чи калиною. У руках Маланка зазвичай носила куделю і дуже любила цілуватися з усіма, хто підвернеться, вимащуючи усіх своєю «косметикою».

Підійшовши до вікна, ряджені співали: «Пустіть до хати погріти п'яти! Пустіть до груби погріти зуби! Пустіть до печі погріти плечі!». Приходу ряджених щедрувальників чекали з особливою втіхою і пускали цілу ватагу до хати. Поки щедрувальники співали на честь кожного члена сім'ї, Маланка робила всілякі шкоди: підмітала підлогу навпаки - від порогу до столу, клала взуття на стіл, а тарілки під стіл, намагалася помити глиняні стіни або підбілити долівку тощо. Після прибирання Маланка щось обов'язково крала і просила за річ додатковий викуп, Поки господарі торгувалися, у сінях починала тупотіти коза і проситися до хати начебто погрітися. Увійшовши до хати, вона спочатку лякала усіх присутніх, а потім під спів щедрувальників відтворювала усе те, про що співається у щедрівці. Під кінець приходили стрільці і стріляли козі у «правеє вушко» чи в «саме сердушко». Коза помирала. Але для чого убивати козу? Коза була символом родючості ниви. Казали, що де коза ходить, там жито родить. Де коза туп-туп, там жита сім куп. Очевидно, смерть кози символізувала зимову смерть рослинності, ниви. А оскільки козу у ритуалі завжди оживляли, намагаючись всіляко розсмішити її, то це оживання кози знаменувало собою оживання ниви й загалом природи навесні.

Хто ж такі Василь і Маланка? Дослідники українських новорічних обрядів вважають, що християнська свята Меланія, день пам'яті якої відзначали в останній день року, замінила давніший образ язичницької богині плодючості Мокош. Саме в Новорічну ніч, коли богиня плодючості виривалася з царства мертвих, а бог рослинності ще не втратив людської подоби, вони можуть вступити у шлюб. А підміняють Маланку для того, щоб обдурити духів з потойбіччя. Від їх священного шлюбу залежить добробут на землі, родючість рослин та плодючість тварин. Звідси й весілля Василя і Маланки, яке символізує початок Нового року і пробудження природи. Щедрувальники на Василія співають: «З Новим роком будьте здорові, щоб велися Вам бички і корови, щоб родили морква й буряки, гарбузи і огірки, картопля й капуста, щоб Ваша дівка була тлуста!»

KOZAK SYSTEM - Malanka

Маланка (live 2013) - Піккардійська терція

Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи (Василь Стус)

Лист Василя Стуса до Андрія Малишка

Дорогий Андріє Самійловичу!

Звертаюсь до Вас за порадою. І прошу — коли Ви в змозі це зробити — зарадьте, будь ласка. Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здається, Расула Гамзатова, котрий в рамках ортодоксальних все ж прохопився зі своїм затаєним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні.

Я колись звертався до Вас за порадою. Але тоді були вірші. Зарадьте, будь ласка, зараз.

Ще студентом Донецького педінституту я пам'ятаю, як був вражений виступом Миколи Тарновського, який щойно був повернувся на Україну, враження од якої були захлинені радістю зустрічі з рідною землею.

Я радів за нього, радів за землю і, грішний, одночасно думав про те, що Донбас — то не така вже і Україна, і Україна — то не така вже й Україна...

Донецьк — місто чисто російське (чи майже чисто російське), я взяв призначення на роботу в глибинну Україну — на Кіровоградщину, хоч і відчував, що це — моя безсилість, що це — утеча. А втеча — не вихід. Це ганьба...

Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна.

У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а "хуторянським" народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.

На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити.

Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов'язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної.

Коли є цей закон, є право, то чого ждати? Чому немає масовості, чому немає максимального запровадження цього закону в життя, чому ми нечесно граємо — проти самих себе?

Ганьба! Я волів би, щоб цей закон пішов у життя, тоді багато хто зміг би переконатись ще дужче, як розквітла наша культура, соціалістична за змістом, національна за формою.

Іноді видає, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гнів!?

Ми перед роком, який відомий для України прізвищем Валуєва. Вловлюється страшна діалектика. І реакція подібна. Тоді були метелики, каганцювання "основ'ян" чи "громадян", а тепер — тільки спів і гробове мовчання. Міцкевич казав, що Україна — край співців. Чи не діждем ми того, що співці стануть Україною?

Коли хвиля русифікації — це об'єктивний процес і потрібний для майбутнього (історично справедливий), то чом нашим діячам культури і не служити прогресові ? Чому б тоді не "перекваліфікуватись", щоб не пхати палиць в колеса того воза, який котиться по трупах таких дон-кіхотів, як козацькі літописці, і Капніст, і братчики, і Тарас, і "громадяни", і Драгоманов, і Франко і т. ін. і т. п.

Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження, проти чого достатньо зброї в ленінському національному арсеналі. Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом?

Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи.

Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не пруси, не полаби, адже нас — за 40 мільйонів.

В факті такої денаціоналізації народу багато вини традиційної, давньої, багато тут завинили минулі покоління, але це лишень пояснення і пояснення часткове. А пояснення — то ж не вихід, воно нічого не змінює. "Від сорому, який нащадків пізніх палитиме, заснути я не можу" 1 , — писав великий наш поет. А ми нині маємо (та й не тільки нині), що українське стає часом синонімом відсталого, неглибокого, примітивного навіть. І тут, я гадаю, є деяка рація. Я чомусь вірю людям, і через це мені важко навіть подумати, що, може, і не всі діячі нашої культури могли б підписатися під словами Расула Гамзатова.

Я не можу повірити, що серед них може існувати думка, що на їх вік стане, а по тому — то хоч потоп.

Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом — "Жагою" Рильського, Вашим віршем "Батьківщино моя", тож скажіть, поете, що робити.

Прошу — зрозумійте мене як слід. Я хочу тільки добра, чесного добра, а асиміляторство — хіба це чесна штука? Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров'ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись.

Скільки їх загинуло в 30-і роки, а ми, їх нащадки, ллємо пізні сльози співчуття і уже марно обурюємось. І сидимо, склавши руки. Чи не нагадуємо ми, їх нащадки, патріотичного Івана-молодця з сатири В. Самійленка? Я читав вірш Д. Павличка "Ти зрікся мови рідної". Це ж тужіння Метлинського! Це ж тільки плач і нічого більше.

Даремно сумувати в горі, здаються божевільними радіння, коли над головою навис меч. В історії, кажуть, є сили об'єктивно-суб'єктивного порядку. Краще б ми вірили тільки в суб'єктивні сили, навіть в волюнтаризм. Тоді б хоч робота заглушила наш стид, нашу ганьбу вікову.

Я чув таку думку, що десять-двадцять Довженків могли б багато чого зробити. Але звідки ж бути цим Довженкам зараз, в цьому спокійному болоті, яким видає мені часом духовна Україна? Адже він знявся на повені 20-х років, на масовості соціальних і національних змагань широкого загалу, а тепер повені ж нема... Ріка, сказати б, висихає. Індія звільнилася на гандизмові, який став масовим. Це диво — для нас. А наш Сковорода — теж трохи "гандист", а наш Сковорода відбив геніально душу нації, зрефлексованої мораллю, фанатичною вірою і прагненням абсолютної загальнолюдської справедливості, кришталевої Правди. Я не вірю чомусь, що український варіант гандизму, як духовної сутності, міг би стати серйозним суперником тій національній несправедливості, результати якої стають перед нас смертним вироком.

Я не боюсь, що мене деякі судді можуть звинуватити в націоналізмі — уже хоча б тому, що совість мене може гризти тільки за те, що ніколи, мабуть, по силі не дорівняю шовінізмові отих суддів.

Я дуже не хотів би, щоб такі ось адресати могли Вам зашкодити. Я потерпаю за це, але невідомість гнітить мене. Зрозумійте мене, будь ласка. Написав я Вам листа тільки тоді, коли вирішив, коли зрозумів — не можу не написати — до культурного діяча. Не гнівіться, що Вам адресую свій перший зойк.

Вибачайте, Андрію Самійловичу, що свій біль я вирішив виплескати на папір. Коли є змога — дайте, прошу, хоч яку-небудь відповідь. І знову — Павличко:

Не бійсь нічого, доки я з тобою,

Іди і правду людям говори!

Не жди ніколи слушної пори

Твоє мовчання може стать ганьбою!

Це — до пояснення мого листа. Хотів би мати ці рядки своїм credo .

Бажаючий Вам здоров'я і успіхів

з привітом

Василь СТУС.

12.ХІІ.62 р.

Р. S . Ви колись дали мені путівку в літературу. Я досі боюсь "підвести" Вас. Два роки не друкувався ніде. Заперечувала і "Літературна Україна", і "Дніпро", і "Жовтень", і "Прапор". Сього року проріс колоском серед літературних сходів у альманасі "Донбасс". Дещо друкує обласна газета.

Я дуже не хотів би підвести Вас, дорогий поете.

Василь Стус тоді даремно чекав відповіді - нічого йому Малишко не відповів.

"Зимові читання-2016" успішно стартували на Донеччині!

46 закладів освіти та культури Донецької області беруть участь у "Зимових читаннях-2016"!
Як повідомлялося раніше 24 навчальних заклада м.Краматорська вже отримали комплекти книг завдяки нашим небайдужим друзям із Західної України та за фінансової підтримки української діаспори. Сьогодні маю вас потішити приємною новиною: українська діаспора з Німеччини надала нам можливість забезпечити книгами ще 8 навчальних заклада м.Краматорська, а це ЗОШ № 11, 23, 18, 13, 28, 21, школа-інтернат № 3 та школи міста Дружківки, Костянтинівки, Бахмута, Волноваського та Добропільского районів.
З понеділка будуть готуватися на відправку комплекти на школи:
1. Бахмута - ЗОШ № 5,10
2. Костянтинівські ЗОШ № 2, 13, гімназія, Іванопільска ЗОШ
3. Дві школи Волноваського району (Новогнатівська та Миколаївська)
4. Новодонецька ЗОШ № 17 Добропільського району

Ми зможемо забезпечити чотирма комплектами з пяти книг міські дитячі бібліотеки м. Краматорська (дитяча бібліотека у старому місті ім.Чехова та у центрі ім.Пушкіна), також дві дитячі бібліотеки у м.Дружківка (ім.Купріна та ім.Нестайка)

Як підсумок, 310 книг на 15500, 46 закладів, 42 школи та 4 бібліотеки, 4 міста 2 села Донецької області -це мало чи багато? Гадаю достатньо, щоб сказати "Дякую усім причетним до великої справи: виховання молоді української Донеччини". Нехай запаматяє кожен з вас, що саме ВИ ПРИЧЕТНІ ДО РОЗБУДОВИ СХІДНОЇ УКРАЇНИ! Саме вашими руками ми творимо наше майбутнє.
пс. ЗОШ № 33 вже написала відгук у формі скраббукінгу, а з іншої школи бабуся свариться зі шкільним бібліотекарем: "Що ви моїй дитині читати дали?Він нічого днями не їсть, читає" (Читає 10-класник "Бот" Кідрука).

 

 

З Різдвом Христовим!

Казка на ніч. Руслан Горовий

Ромчик сидів за столом і малював. На папері вже з'явився танк, а тепер біля нього мав доповнити картину бліндаж з жовто-блакитним прапором вгорі. На столі валялися олівці і точилка. Від напруги Ромчик аж висолопив язика.

Раптом збоку, на книжковій полиці "прокинувся" мобільний. Цю мелодію Ромчик не сплутав би з жодною.

- Пап, - він кинувся до полички і схопив телефон, - привіт пап!

- Привіт, сину! - голос батька в трубці був трохи захииплий, - як ти там? Шо мама робить?

Ромчик повернувся до стола і потрогав рукою танк.

- Я малюю, а мама шось на кухні варить. Святвечір же. Скоро вечеряти сідатимемо. Дать їй трубку?

- Та потім, поки з тобою давай поговоримо. Шо там у вас? Холодно в квартирі?

- Ні, тепло!

- А на дворі холодно?

- Та сьогодні не дуже. Я навіть ходив на санках кататися!

- Сам?

- Ти шуткуєш? Звісно сам! Хто в вісім років з мамою на гірку ходить?

Ромчик сів за стіл і взявши олівець продовжив малювать не припиняючи розмови.

- Пап?

- Шо?

- А ти на вулиці зараз?

- Да!

- В шапці?

- Звісно в шапці, як же ж на морозі без шапки?

Ромчик закінчив бліндаж і почав розмальовувати прапор.

- А у вас зараз стріляють?

- Там де я не стріляють.

- Точно?

- Точніше не буває.

- Я скучив, пап.

- Сильно?

- Дуже сильно.

На мить в трубці стало тихо. Ромчик навіть злякався, що перервався дзвінок. Та батько заговорив знову.

- Ну раз сильно, то відчиняй двері!

- Що? 

- Двері відчиняй!

Ромчик відірвав погляд від малюнка і глянув в бік коридору. В цей момент в двері подзвонили.

- Мама, це тато! - Ромчик кинувся до дверей натиснувши ручку штовхнув їх вперед.

В коридорі стояв батько. В бєрцах, камуфльованій формі і зеленій шапці. Бородатий, неначе казковий богатир!

- Тато, тато! - закричав Ромчик і кинувся йому на шию. 

Той кинув рюкзак, підхопив сина притис до себе.

- Тато, я вірив, вірив, що ти на Різдво приїдеш, - в очах Ромчика бриніли сльози і вин витирав їх об комір холодного, припортшеного снігом батькового бушлата, - я просив у Бога шоб ти приїхав.

Він відхилив обличчя від коміра і побачив маму, яка стояла посеред коридору і посміхалася.

- Ти знала. Ти все знала, -прошепотів Ромка, - знала і не сказала.

- Ну а інакше шо за сюрприз був би? - батько зробив крок вперед і не відпускаючи сина, однією рукою обійняв дружину, - тепер на цілий тиждень я тільки ваш!

- А на гірку зі мною підеш? - посміхнувся Ромчик.

- А хіба в вісім років з татом на гірку ходять? - посміхнувся і батько.

- Ходять! Ще й як ходять! - Ромка ще сильніше притиснувся до нього. 

Чоловік дотягнувся і поцілував дружину.

- То шо? Родина на Святвечір вдома? Давай, люба, сідать до столу, я голодний як пес бродячий

-І голодний і холодний! - засміявся Ромчик ще сильніше вчепившись в шию батька.