Міністерство освіти і науки зорієнтувало школи країни на відзначення 25-ї річниці масштабного студентського голодування в Києві, яке одержало назву «революція на граніті». Міносвіти зазначає, що відзначення цієї події диктується необхідністю утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, вшанування патріотизму та мужності української молоді, яка у жовтні 1990 року стала на захист прав і свобод людини та громадянина, національних інтересів українського народу. Рекомендації стосовно проведення цих заходів розміщені на сайті МОН; вони містять історичну довідку, орієнтовну тематику заходів, корисні інтернет-посилання тощо. Самі ж заходи школам рекомендовано проводити з 2 до 17 жовтня, тобто синхронно з самими подіями, про які йдеться.
Сама ідея відзначення 25-річчя цієї знакової події, унікальної не тільки для тоді ще радянських просторів, а й для обширів усього світу, не викликає сумнівів. Тим паче, що в багатьох країнах існують державні свята на честь знакових революційних подій минувшини. Скажімо, французи щороку 14 липня бучно відзначають День узяття Бастилії, яка була символом тиранії за часів Великої французької революції. Американці 4 липня з не меншим розмахом відзначають День незалежності — апофеоз їхньої антиколоніальної революції. Ну, а в поляків є Народне свято 3 травня — на честь ухвалення 1791 року під час національної революції першої в історії Речі Посполитої демократичної Конституції. Одним словом, негоже соромитися власної історії, її знакових подій на шляху утвердження свободи.
От тільки питання в тому, на що саме звертати увагу під час урочистостей (а я певен, вшанування «революції на граніті» не обмежиться самими школами) та які висновки заохочувати зробити школярів. Старшокласники, певно, цілком упораються з такими завданнями — невипадково-бо восени 1990-го серед юних революціонерів були не тільки студенти та аспіранти, а й старші школярі. А от із цим у запропонованих МОН рекомендаціях, у складанні яких узяв участь також Інститут національної пам’яті, складно. Навіть у тому, що стосується фактології, наявні прогалини. Скажімо, всі знакові постаті цих подій названі повністю — ім’я та прізвище, а от комендантові наметового містечка не пощастило — «Т. Корпало», і все. Спеціально для укладачів і для викладачів: ідеться про Тараса Корпала, котрий, до того ж, був одним із організаторів захоплення студентами «червоного корпусу» Київського університету ім. Т. Шевченка. Але найважливіше — інше. Немає «розбору польотів», тобто аналізу намірів та цілей учасників «революції на граніті» та причин і наслідків їхнього виконання й невиконання.
На сайті МОН містяться вимоги учасників масової студентської акції:
«1) відставка голови Ради Міністрів В. Масола;
2) проведення позачергових виборів до Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі не пізніше, ніж навесні 1991 року;
3) ухвалення постанови про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ в Україні;
4) відмова від підписання нового союзного договору;
5) повернення на територію республіки військовослужбовців, які проходять строкову службу за межами України, і забезпечення проходження військової служби на території республіки цьогорічного та наступних призовів».
Усе вірно. Але ж хіба можна стверджувати, що «вимоги студентів було виконано»? Аж ніяк. Так що обставини, причини й наслідки цього невиконання повинні ретельно аналізуватися під час заходів на честь «революції на граніті».
Власне, тоді, восени 1990-го, було виконано одну-єдину студентську вимогу — відправили у відставку прем’єра Віталія Масола. Все решта, попри постанову Верховної Ради про виконання цих вимог, залишилося в більш чи менш глибокій шухляді. Скажімо, пункт п’ятий до розпаду СРСР виконувався вибірково, хоча це можна списати на тиск із боку «союзного центру». З підписанням нового союзного договору склалося краще: Україна не взяла участі у так званому Ново-Огарьовському процесі підготовки цього договору, тож ГКЧП у серпні 1991 року чималою мірою був зумовлений саме бажанням «центру» загнати норовливу Україну в союзне стійло. Націоналізацію майна КПРС і ВЛКСМ начебто було проведено після поразки ГКЧП, але дуже мляво, тож чимало новітніх «комерційних фірм» і «незалежних банків» використали як стартовий капітал саме «золото партії», а це наклало вкрай негативний відбиток на все наступне економічне та політичне життя країни. І нарешті, щоб відбулися вибори до Верховної Ради на багатопартійній основі, 2004 рік ознаменувався ще однією революцією — помаранчевою. Але було вже запізно — більшість партій-учасників виборів виявилися лише надбудовами над олігархічними кланами...
15 ЖОВТНЯ ПІД ТИСКОМ ПРОТЕСТУВАЛЬНИКІВ КЕРІВНИЦТВО ВЕРХОВНОЇ РАДИ ПОГОДИЛОСЯ ЗАПРОСИТИ ДО СЕСІЙНОЇ ЗАЛИ ПРЕДСТАВНИКІВ СТУДЕНТСТВА. ОЛЕСЬ ДОНІЙ ВИСТУПИВ ПЕРЕД ДЕПУТАТАМИ ТА ЗАЧИТАВ ВИМОГИ АКТИВІСТІВ, ЗОКРЕМА ПРО НАДАННЯ ЇМ ПРЯМОГО ЕФІРУ НА ТЕЛЕБАЧЕННІ. ПОЗАДУ НА ФОТО — ГОЛОВА ВР УРСР ЛЕОНІД КРАВЧУК (ПРАВОРУЧ) ТА ЙОГО ПЕРШИЙ ЗАСТУПНИК ІВАН ПЛЮЩ (ЛІВОРУЧ) / ФОТО З САЙТА LITOPYS.COM.UA
А тим часом такі вибори, проведені справді за багатопартійною системою, скажімо, на початку 1992 року, убезпечили б Україну від формування олігархічної системи. Бо ж політичні партії були на той час незалежними від великого бізнесу (який, власне, тільки-тільки почав формуватися), від олігархату (а його взагалі не існувало — він склався у роки правління спочатку прем’єра, а потім президента Леоніда Кучми). Такі вибори на зламі політичних епох провели у країнах Центрально-Східної Європи та країнах Балтії. Результат — глибинні соціально-економічні та політичні трансформації, здобуття цими країнами членства в НАТО, а потім і в Євросоюзі. В Україні ж, попри те, що студенти були розумнішими і далекогляднішіми від професіональних політиків, довести до кінця розпочату ними справу виявилося нікому. Ба більше: депутати Верховної Ради (і партократи, і демократи) негайно підняли вік, потрібний для того, щоб бути обраним парламентарієм, аби виключити саму можливість потрапляння до своїх лав юних революціонерів. Мовляв, підростіть, станьте більш розважливими, не висувайте нездійсненних вимог (цікаво, хто тоді з депутатів, крім кількох десятків колишніх дисидентів, вірив у розпад СРСР і зникнення КПРС із ВЛКСМ?) — тоді ми дозволимо вам стати повноправними політиками. Ну, а тим часом як студенти й аспіранти набирали вік, до влади прийшов Кучма і почала формуватися олігархічна система, яка, до речі, викинула за борт великої політики й частину тих, хто піднімав віковий ценз...
Отож обов’язково варто було б поміркувати над тим, заради чого робляться революції та яким чином доводити їх до кінця. На жаль, стає зрозуміло, що за всіма ознаками три українські революції, які відбулися впродовж чверті століття (власне, це радше одна розтягнута в часі національно-демократична революція зі своїми злетами й падіннями), виявилися — якщо вжити термін знаного італійського мислителя Антоніо Ґрамші — «незавершеними» або ж «недоконаними». Звісно, вони принесли певні досить серйозні позитивні результати, починаючи від проголошення Акта про державну незалежність і закінчуючи вигнанням Януковича та зривом «русской весны». Але при цьому олігархічна система — проти якої були спрямовані помаранчева революція та Революція Гідності — залишилася чинною, вона тільки прикрасила себе синьо-жовтими прапорами і деякою мірою (вимушено) послабила свій тиск на громадянське суспільство. Однак без революційної ліквідації (або еволюційної трансформації — тут багато чого залежить від молодого покоління) цієї системи Україна має далеко не найкращі перспективи.
Може, тому й революції незавершені, що їхнім досвідом мало цікавилися і тому мало що знають про нього, що все обмежувалося рамками парадигми «слава — ганьба», і не йшлося про цінності, цілі, ідеали та вміння змінювати реальність і вчасно зупинятися?
Певно, керівникам МОН дуже не хочеться, щоб у школах учителі й старшокласники прискіпливо аналізувати не лише події 25-річної давності, а й реалії та тенденції сьогодення. Адже в такому разі неодмінно на перший план вийде не механічне вшанування тих, хто сміливо вийшов на бій проти тоталітарної системи (а вона залишалася небезпечною, що довели криваві події у Вільнюсі та Ризі на початку 1991-го), а творче осмислення — нехай і не завжди ґрунтовне — нинішніх негараздів та досягнень. Але це вкрай потрібно. І ще одне. «Наша молодість — революція! — лунала над СРСР запальна комсомольська пісня в роки «розвинутого брежнєвізму». — Їй єдиній ми вірні всі!». Дуже не хочеться, щоби нинішнє відзначення «революції на граніті» вилилося у щось казенно-оптимістичне, як-от у ті вже далекі від нас часи.
«ПРОБЛЕМА — НЕСТАЧА СТРУКТУР, ЯКІ НЕ СТВОРЮВАЛИСЯ ПІСЛЯ ЖОДНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ ЯК АЛЬТЕРНАТИВНІ»
Олесь ДОНIЙ, народний депутат VI та VII скликань, один із лідерів та організаторів революції на граніті:
— Студентський рух на той момент був однією зі складових руху опору, а надалі й руху з визволення України. Відповідно, мета у нас була — боротьба за незалежність — заради цього ми об’єднувалися і боролися. Тож із точки зору стратегії ми перемогли, бо вибороли незалежність України саме завдяки нашому руху. Але п’ять вимог, які на той момент виставляло студентське голодування — три з них висунув я і голова київської організації, дві привезли зі Львова — стосувалися не так стратегії, як тактики у боротьбі за незалежність. Але суспільство усвідомлювало лише частину вимог, які ми ставили.
Я постійно підкреслював, що набагато важливішими, ніж сама постанова, були психологічні аспекти, яких ми досягли. По-перше, рух опору досяг перемоги, бо до того моменту всі акції зазнавали поразки, а тут влада була змушена піти назустріч вимогам. Це означало, що комуністичну владу можна долати, що окриляло частину українського суспільства, яка продовжувала боротьбу проти Компартії. По-друге, це була вимога виключно молодіжна — ми це замислювали, здійснювали, тримали під контролем та досягли перемоги, не підпускаючи до керування нікого, окрім керівництва студентських організацій. Це в подальшому надихало молодь в Україні й у цьому відмінність від інших держав, які утворились після розпаду СРСР. На цьому прикладі виховувалось багато студентських організацій, активістів, які після того брали участь у різноманітних акціях.
На жаль, найважливіша вимога, яку я виписував, — щодо перевиборів до Верховної Ради на багатопартійній основі, не була виконана і не була усвідомлена не лише суспільством, а й нашими старшими товаришами — керівництвом Народного руху та Народної ради України, які запропонували цю вимогу викреслити. Попри те, що в переможну резолюцію цю вимогу було вставлено, через кілька місяців вони зробили все, щоб на неї не зважати. Усвідомили вони цю необхідність вже запізно — питання перевиборів В’ячеслав Чорновіл підняв аж через два роки. І те, що в цей проміжок, коли суспільство потребувало змін, а комуністична влада захиталася, вибори не відбулися, обумовило, що Україна не пішла шляхом Центральної Європи, де було відсунуто комуністичні влади. Через це неусвідомлення Україна загальмувала свій поступ у бік європейської демократії. Студентська революція зробила все можливе, щоб зміни могли відбутися, але, на жаль, вона була не довершеною, і саме тому досі Україна бореться з наслідками цього, бо владу не було змінено саме тоді. На початку ж 90-х, за змовою Компартії та Народного руху, як опозиції, було прийнято зміни до виборчого законодавства — щоб студентських ватажків не допустити до виборів, було піднято віковий бар’єр із 21 до 25 років, тому ми не мали право балотуватись. Відповідно, ці місця були зайняті представниками старої партноменклатури та новонароджених фінансово-промислових груп. Із тих часів Україна отримала нову «еліту», яка є нащадком старої комуністичної.
На жаль, в Україні й досі не відбулося довершення світоглядної революції та усвідомлення суспільства в її необхідності, зокрема і в прищепленні етики самообмежень. Потрібен комплекс етичних цінностей, прищеплених у суспільстві. Але про це мало хто говорить та усвідомлює, бо набагато легше говорити про зміни персонажів.
Друга проблема — нестача структур, які не створювалися після жодної української революції як альтернативні. Відповідно, система влади має можливість змінювати свої обличчя та передавати важелі правління з одних рук, до інших. А щоб соціальних змін не відбувалося, існує третя проблема — штучне збідніння населення, до якого веде влада, щоб українці не були спроможні створити ці структури та не мали часу й можливостей думати про світоглядні цінності, бо на порядку денному — виживання. Ці три проблеми треба озвучувати перед суспільством та вирішувати, для чого є інтелектуали та медіа на зразок газети «День».
Але сьогодні важливо заміняти радянську та російську історію фактами окремої української історії. Тому потрібно викладати її школярам, закладати основи та базові знання про історію боротьби за українську незалежність, а потім поступово до цього додаватимуться якісь світоглядні речі, до яких приходитимуть люди.
«ПРОБЛЕМИ ВСІХ РЕВОЛЮЦІЙ В УКРАЇНІ — У ВІДСУТНОСТІ ДОВГОСТРОКОВИХ СТРАТЕГІЙ»
Олексій ТОЛКАЧОВ, політолог, голова правління благодійного фонду «Омріяна Країна»:
— Революція на граніті досягла цілей, яких могла досягти на той момент. Проте здатність системи до перефарбування, спираючись на партноменклатуру на місцях, не дозволила б народитися жодному демократичному проекту в такі проміжки часу, яке мало українське суспільство під час тих подій. Демократичні сили на той момент не мали шансів отримати більшість, підтвердженням чого став програш Чорновола Кравчуку на президентських виборах. Тому що були величезні застереження щодо його судимості та націоналізму. Боюся, тоді Україна не була готова до таких радикальних та швидких змін. Прозріння ж щодо комуністичної спадщини відбулося в 1993—1994 рр. — такого раніше не було, бо тоді б, можливо, суспільство голосувало по-іншому та ставило амбітніші цілі.
Проблеми всіх революцій в Україні у відсутності довгострокових стратегій. І навіть коли революція на граніті ставила за мету розпуск Верховної Ради, це була не стратегічна, а більше тактична мета, яка б вела до вищих цілей та стратегії розвитку країни. На жаль, такого бачення не було, і ми постійно підмінюємо стратегічні поразки та програші тактичними перемогами в революціях. Це було під час революції на граніті, в 2004 році під час помаранчевої революції, де я був одним із її ініціаторів в рамках ГО «ПОРА», і це відбулося зараз у рамках Революції Гідності. Суспільству надали відчуття та ілюзію перемоги, і така суспільна сліпота дозволяє консервувати та еволюціонувати старій системі.
Якій би революції варто було «вчитися» українцям — більшовицькій 1917 р., оскільки по суті є загадкою, як їм вдалося не лише втримати владу в Росії, а й здійснити загарбницьку війну в Україні. Їм вдалося об’єднувати людей нехай химерним та ілюзорним, але спільним баченням майбутнього, яке захоплювало. В той же час ні у Директорії, ні у Центральної Ради жодних стратегічних бачень майбутнього не було. І на такому роздоріжжі ми лише реагуємо на зовнішні подразники реакцією, якою є чергова революція. Але фундаментально ми не змінюємо ситуацію, бо не формуємо власне майбутнє.
Щоб рефлексувати з приводу наших революцій, необхідно мати вільну свідомість і намагатися об’єктивно їх аналізувати. Після революції тривалий час існує ілюзія перемоги та ілюзія ворогів — це не дає об’єктивно оцінити втрати, здобуття, ризики революцій. Вони хоч і готуються, але вони спонтанні, бо не мають стратегічної мети щось створити — це скоріше рух «проти», а не «за» щось. Зрештою, з Революцією Гідності було так само — починаючись як рух за євроінтеграцію, вона швидко скотилася в революцію проти Януковича, і її життєствердний потенціал розсіявся. Тож поки ми знаходимося в згаданих ілюзіях, ми не можемо рефлексувати.
Ситуація із рекомендаціями Міністерства освіти щодо того, як школярам подаватиметься Революція на граніті, свідчить, що відбувається сучасне міфотворення з боку людей, які на хвилі революції прийшли до влади. Основною їхньою метою є якомога довше збереження ілюзії перемоги, бо що довше суспільство вважатиме, що воно перемогло, то довше ці люди зможуть бути при владі. А у нас після революції немає змоги спокійно та врівноважено помислити та на рівні мудрості оцінити, куди ми прийшли і куди нам треба. Такої можливості також не було ні після Революції на граніті, ні після Помаранчевої революції.
Революції Гідності я очікував ще з 2004 року, бо тоді було відчуття циклічності історії. Мені було важко це пояснити, але коли ми боролися за перемогу Ющенка, було ірраціональне відчуття, що в країні стане гірше. Він виступав як реформатор, євроінтегратор, прогресивний політик, але, тим не менш, гірше це все одно відбулося. Ми очікували революцію в 2015 році разом із виборами Президента, але вона сталася дещо раніше. У ній — проміжний етап, який полягає в руйнуванні старої системи і позбавленні України життєздатності. Ця ситуація ще має досягти власного дна, від якого почнеться зростання.
Ще коли вирували бої на Грушевського та на Майдані, було відчуття, що буде ще одна революція у вигляді перевороту. Я пов’язував ці майбутні революційні події із військовими діями, але тоді всі сміялися, бо в Україні не було військових, а натомість у кабінетах сиділи корупціонери. Але тепер Україна має справжніх військових, тому складаються умови, в яких наступна революція призведе або до швидкого зростання України ціною згортання демократії, або до довготривалої тиранії без сталого розвитку. Відчувається, що ми наближаємося до точки біфуркації, і те, як ми її пройдемо, залежить від того, наскільки суспільство буде здатне народити прогресивні моделі та стратегії майбутнього.
«АКТУАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ ДЛЯ СУСПІЛЬСТВА — ПІДГАНЯТИ ВЛАДУ, ВИМАГАТИ І НЕ ДАВАТИ СПОКОЮ НІ НА ДЕНЬ»
Сергій ЖИЖКО, політолог:
— 5 вересня 1990 року я, як член обласного проводу Львівської обласної організації УРП, приїхав у Київ для участі в організації акцій протесту. Я також був учасником численних партійних і міжпартійних нарад як під час підготовки акцій, так під час їх продовження студентським голодуванням, до кульмінації подій — провокації КГБ у підземному переході на Майдані щодо Степана Хмари, із подальшою політичною реакцією компартноменклатури по перехопленню влади з-під червоного прапора до синьо-жовтого.
Оцінюючи ті часи я наголошую, що маючи майже всенародну хвилю підтримки і політичну деморалізацію партноменклатури, націонал-демократи в час голодування студентів повинні були добитися дочасних виборів до Верховної Ради у березні 1991 року. Ця виборча хвиля привела б у парламент не 126 націонал-демократів і лібералів-антикомуністів, а цілу демократичну більшість з усієї України. Політично ці вибори могли б виконати ледь не завдання помаранчевого Майдану 2004 року. Звичайно, був би інакший склад Кабінету Міністрів, було б рішення парламенту про вихід зі складу СРСР ще до московськового путчу, був би інший Президент України, а наша історія пішла б дещо інакшим шляхом та швидшими темпами. Невідомо якою б була реакція Горбачова і Кремля в цілому, але оскільки СРСР був приреченим на розпад по багатьох сценаріях, то і розпад його через усамостійнення України був би також логічним.
Пригадую, в час голодування студентів я зустрів у тролейбусі на Хрещатику Михайла Гориня і запитав: «Влада лежить на вулиці, Народна рада може її взяти, комуністи опору не вчинять?». Пан Михайло тільки подивився посміхнено і розвів рукою. Я розумів, що націонал-демократи були не готові брати державну владу у свої руки. У всіх свої причини — відсутність досвіду, неготовність до ризику і випробувань та залежність від «всюдисущого» КГБ. Для більшості антикомуністичної опозиції важливим у той час було саме поетапне усування системи — адже ще був СРСР, КПСС і КГБ. Ніхто не передбачав, що тюрма народів і людей так швидко розвалиться, і намагалися вчиняти переміни поступово, тактикою «малих кроків».
Я був активним учасником і на помаранчевому Майдані. Я обґрунтовував для себе сподівання, що його перемога усуне від влади нашарування компартноменклатури, породжену кучмізмом тіньову політичну мафію, розкрадаючу державу бюрократію та приведе до влади хвилю патріотичної і фахової молоді. Але Ющенко, на вигляд патріотична і порядна людина, не мав політичної волі реалізувати головного завдання Майдану від народу: «Бандитам — тюрми!». Тим більше, йому заважали «любі друзі», партнери і Москва.
Вже на Майдані Гідності, у якому брав щоденну участь, я абсолютно не сподівався на швидкі і якісні зміни при усуненні режиму Януковича і в результаті приходу до влади людей з трибуни — об’єднаної опозиції. Про їхню політичну еволюцію і кадровий ріст за останні 24 роки всім було добре відомо.
Майдани, як масові справедливі протестні дійства, не формують влади — вони лишень акумулюють народну енергію для безповоротного усунення правлячого режиму, який дав підстави для роздратування народу. Народ на майданах єдиний у протесті, але дуже різний, часто із взаємовиключними політичними позиціями та інтересами за направленістю у майбутнє. Так, на майданах є герої і святі, але й чимало людей кон’юнктурних і нечесних. До того ж, окрім майданів були ще й мільйонні понурі маси «ватників», готових завжди голосувати всупереч, а також готова до реваншу корумпована бюрократія — кращі люди КПСС.
На Майдані були сотні громадських організацій, але вони не показали ефективності у своїй роботі. Що вже й казати про завдання сформувати владу — Кабмін чи Адміністрацію Президента. Тому владу від майданів перебили ті, хто «на слуху», кого найбільше розкрутили ЗМІ, кого непомітно лобіювали сильні гравці. І якщо у попередніх етапах майданних революцій реванш брала кадрова перефарбована компартноменклатура, то тепер її витіснено — сьогодні влада та власність в руках доморощеного олігархату. За 24 роки Україна не сформувала свою політичну еліту.
Майдан боровся проти олігархів, за свободу для середнього класу, але олігархи так просто не відступають. Олігархічні історії за останні півтора року вказують на те, що за кулісами порятунку України від війни з Росією та сепаратистами цей політичний клас перебудовується, його не поборено. Та нам не слід зачаровуватися, бо після Майдану гідності ми маємо при владі тих, кого маємо, кого заслужили, створили своїм рівнем політичної і національної культури. Тому актуальне завдання для суспільства — підганяти їх, вимагати і не давати спокою ні на день.
Підготував Дмитро КРИВЦУН, «День»
